«Село моє, для мене ти єдине, для мене ти найкраще на землі». Це гасло до сайту села Корнева (korniv.at.ua), напевне ж, із трепетом у серці поділяє і наша уславлена краянка-спортсменка Надія Лукинів-Татарчук. Розповідь про неї, власне, й розпочнемо рядками її односельців.
Пишаймося нею!
Надія Лукинів народилася 1968 р. в с. Корнів. У 1974 р. пішла до першого класу Корнівської школи. Вже тут виявляла свої здібності до спорту, зокрема до штовхання ядра. І в цьому важливу роль відіграла допомога вчителя фізкультури М. І. Савчука. Вона брала активну участь у шкільних та районних змаганнях. І, навчаючись у 8 класі, посіла перше місце зі штовхання ядра в районі.
Надія в 1983 р. вступає на стаціонарне навчання до Івано-Франківського республіканського технікуму фізичної культури. Вже навчаючись в технікумі, виконала норматив майстра спорту (м. Рівне), а в 1986 р. підтвердила це звання, ставши чемпіонкою СРСР у м. Каунасі (Прибалтика). Також виступала на стадіонах міст Ліля (Франція) та Мюнхена (Німеччина).
Успішно закінчує навчальний заклад і переходить працювати тренером і викладачем із легкої атлетики до ФСТ«Україна». З 2002 р. працює масажистом в обласній клінічній лікарні м. Івано-Франківська і водночас (2002 – 2003рр.) навчається у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника за спеціальністю.
За всю історію села саме Надія Василівна Лукинів уперше добилася таких спортивних висот. Пишаймося нею!
Матеріали зібрав І. М. Пернаровський.
Найщасливіша мить
Досягнення легкоатлетки, нашої краянки Надії Татарчук, більш відомої в історії королеви спорту 80 – 90-х як Лукинів, — ще одна перегорнена сторінка в книзі кращих надбань Городенківщини спортивної, яку з року в рік пишуть такі славні люди нашого краю, як Лідія Левандовська, Ігор Ощипко, Іван Скіцко, Андрій Голіней, Оксана Крижанівська та інші. Тож із багаторазовою переможницею та призеркою чемпіонатів Радянського Союзу та України зі штовхання ядра, майстром спорту Надією Василівною Лукинів-Татарчук ми сьогодні знайомимо шанувальників королеви спорту.
— Пані Надіє, де ви народилися?
— Народилася я в Корневі, біля Дністра минуло моє дитинство. Закінчила місцеву восьмирічку. З предметів дуже подобалася фізкультура. Правда, вчитель фізкультури не вірив у мене, казав, що ніколи нічого путнього з мене не буде, бо, мовляв, погано вчилася. Я ж мріяла стати студенткою технікуму фізичного виховання, хоча добре розуміла, що через певні причини сама туди ніколи не вступила б. Тому після школи змушена була навчатися в ПТУ.
— Якими були ваші спортивні успіхи?
— У моєму першому спортивному досягненні значна заслуга вчителя фізкультури училища Василя Шиптура. Оскільки вид штовхання ядра був включений у навчальну програму вузу, наставник показав мені, як штовхати снаряд і наказав захищати честь закладу на змаганнях у Коломиї. Я вперше туди поїхала і… виграла. А десь через тиждень Василь Михайлович узяв мене на стадіон «Рух», колишній «Спартак», де судив штовхальників тренер із тоді ще республіканського технікуму фізичної культури Іван Шарий. Тут і відбулася моя перша, випадкова, зустріч із моїм майбутнім тренером, котрий повірив у мої спортивні можливості. Здійснилася і моя заповітна мрія: Іван Григорович запросив мене до свого вузу на оглядини, де я почала вправлятися в штовханні ядра. Після року навчання в ПТУ я забрала документи і влилася в студентські ряди фізкультурного технікуму.
Фактично з 1984 року почалися інтенсивні тренування, виклики на всеукраїнські збори. На ялтинській зустрічі тренерів і спортсменів з ініціативи І. Г. Шарого було погоджено мою кандидатуру на підготовку до юнацьких спортивних ігор, що мали відбутися 1985 року: спочатку Республіканських, де я здобула «срібло» (програла один сантиметр одеситці), а потім – Всесоюзних, що відбувалися в Києві. Тут стала бронзовим призером. Тож лише за два роки тренувань уже вдалося вибороти друге місце в Україні й третє – в Союзі. На той час це був для мене неабиякий успіх.
Норматив майстра спорту я виконала в Рівному в 1986 році. Й тоді ж тріумфувала на чемпіонаті СРСР у литовському Каунасі – штовхнула ядро за 17 метрів і підтвердила норматив МС.
— Розкажіть про свої виступи на евроарені.
— Тричі представляла вже незалежну Україну на Кубках Європи: у місті Ліль (Франція), де в командному складі української збірної здобула бронзу, а також у німецькому Мюнхені та російському Санкт-Петербурзі.
За кордоном, між іншим, використовують дещо інше, так зване «берговське» ядро. Об’єм і площа їхньої, приміром, «четвірки» такі, як нашої п’ятикілограмової кулі. А тому, бувало, коли приїжджаєш на турнір до іншої держави, мусиш пристосовуватися до гімнастичного снаряду іншої форми. Одного разу Роману Вірастюку, моєму однолітку й вихованцеві нашого тренера, десь вдалося роздобути і привезти мені оце «берговське» ядро. «Я тобі, Надійко, привезу, — якось каже мені винахідливий Роман, — і нехай тебе не цікавить – звідки».
— А те, що ви із Західної України, не шкодило спортивній кар’єрі?
— У відборі на чемпіонат світу серед юніорів я кваліфікувалася другою на радянському просторі. Але на світову першість в Афіни мене так і не взяли, бо я, мовляв, із «Западной Украйни».
— З уродженкою Торговиці легкоатлеткою Лідією Левандовською Ви десь на змаганнях часом не пересікалися?
— На одній із всесоюзних першостей ми спільно, пліч-о-пліч, представляли Українську республіку.
— Як гадаєте, чому нині такі індивідуальні види спорту, як штовхання ядра, не мають належної популярності?
— Відколи себе пам’ятаю, до цієї гри завжди було байдуже ставлення. От виступаємо ми в Києві на республіканському стадіоні: перед футбольним матчем усі квитки закуплені, натомість на змаганнях з легкої атлетики присутні тільки тренери й учасники.
— Як привернути увагу молоді до легкої атлетики? Що, на Ваш погляд, для цього повинна зробити влада в першу чергу?
— Для того, аби дитину зацікавити, як на мене, треба спочатку закупити спортивний інвентар. У школах навіть скакалки нема! Але що казати про шкільні заклади, тим паче – сільські, коли, як висловився один легкоатлет збірної України, готуючись у Києві до Олімпіади, що для того, аби пробігти коло з десятьма бар’єрами, я долаю спочатку п’ять, потім їх переставляю – і далі долаю п’ять наступних.
— То як склалася доля після того, як ви пішли зі спорту?
— Після завершення в 1999 році спортивної кар’єри я недовго, до 2002-го, працювала тренером у товаристві «Україна». Спочатку набирала зі шкіл обдарованих дітей у секції. Почала з ними працювати: бігаю – вони бігають, граю в футбол – грають зі мною, йде до змагань – хочуть перемагати, та коли приношу ядро і демонструю, як його штовхати, кажуть: а ми це не хочемо робити. Тобто, індивідуально ніхто не має бажання працювати, бо це дуже важкий труд. Щораз більшу популярність у дітей мають командні види спорту, гімнастика, а штовханням ядра займаються одиниці. Та й стимулу вже того нема. Колись кожне спорттовариство заохочувало дітей: спочатку давали на харчування рубль, потім – три, якщо потрапляв до збірної країни, платили 5,60, а до збірної Союзу – 12рублів на день…
Коли до університету на кожен вид набирали майстрів спорту з вищою освітою, запропонували й мені викладацьку роботу. Але оскільки я не мала відповідного диплома, то відмовилась. Однак, перебуваючи на тренерській посаді, мені, як майстрові спорту, платили зарплатню згідно з нарахуваннями спеціалістові з вищою освітою. А тут ще й Мирослав Ступар почав переконувати: «Як так, інші мають другий – третій розряд і здобувають вищу освіту, а ти 18років відбула в спорті і не маєш?!» Тож мусила закінчити університет. Влаштувалася інструктором лікувальної фізкультури в обласній клінічній лікарні, де працюю й нині.
— У чому суть вашої нинішньої професії?
— У тому, щоб надавати людям, наприклад, тим же спортсменам, після різних травм послуги «розминки» тіла: розробки, розтирання й масажу ліктя, кисті, ноги, спини, що, як для хворої, так і здорової людини, для її загальної фізичної підготовки, аби вона завжди була в тонусі, є дуже корисним.
— Яка найприємніша і найщасливіша мить у вашому спортивному житті?
— Напевне, та, коли стоїш на п’єдесталі, а на твою честь виконується не «Союз нерушимий…», а Гімн України. Аж сльози течуть!
— А що не вдалося реалізувати?
— Хоч і поїздила світом, багато чого побачила, виграла не один чемпіонат України, посіла низку призових місць у міжнародних зустрічах, та найбільшою моєю мрією, власне, як і кожного, хто в спорті, була участь в Олімпіаді.
Спілкувався Тарас ГРОСЕВИЧ (газета «Край»).
Пісня про Корнів
Де три дороги розійшлись світами,
Кують зозулі гомінкі літа.
Мій рідний Корнів розквіта садами
Над берегами сивого Дністра.
З долонь криниці воду із зорею
Несеш у серці стільки довгих літ.
Мій рідний Корнів, щоб зійтись з ріднею,
Сади вбираєш в яблуневий цвіт.
На скатертині золота хлібина,
І вишиванка тепла на плечі.
Хай в нашій долі, мамо Україно,
Лиш журавлині будуть ще ключі.
