– Розкажіть де Ви народилися та хто Ваші батьки?
    – Народився на Покутті, в Городенківському районі Івано-Франківської області. Батьки були звичайними працівниками в селі – колгоспниками.
   – Пригадайте цікавий випадок з Вашого дитинства?
   – Особливого немає. Пам’ятаю, що в дитинстві збиралися і грали у футбол. Ганяли м’яча в літній та осінній періоди. А взимку вирізали м’яч з гуми і ганяли його по льоду. Виходив такий собі хокей. Серед дітей я не був занадто в «рамках». В дитинстві любив побешкетувати. Одного разу висадили з хлопцями підводу на Будинок культури, мотоцикл – на вербу, ворота в когось зняли. Потім сусіди думали, як і хто ж це зробив? Добре, що хоч коней не висаджували на Будинок культури (сміється). Це були звичайні дитячі забави.
    Пригадується ще один випадок. Пасли корів. Бажань було багато. Ми спробували палити тютюн. А тоді вирощували в нас на Покутті його плантації. Якось скрутили самокрути з листя тютюну, вилізли на вербу над потічком та так накурилися, що аж попадали. З того часу, а тоді я був у четвертому класі, кинув палити.

   – Чи хотіли стати спортсменом?
   – Тоді я про це не думав. Просто було захоплення. Спочатку – футбол, коли подорослішали, грали в баскетбол. До речі, я пізніше здобув суддівську категорію. Але з роками це все змінилося через різні причини.
   – Де Ви навчалися? Хто Ви за фахом? 
   – Закінчив Корнівську, а згодом Городенківську школи з однією четвіркою. Після цього пішов працювати токарем на завод «Гравітон»: у школі пройшов підготовку з виробничого навчання, отримав кваліфікацію – 4-ий розряд токаря. Навчався у фінансовому технікумі, університеті ім. Ю.Федьковича на економічному факультеті. Закінчивши університет, почав працювати, вже тоді мав сім’ю. У 2000 році захистив кандидатську дисертацію.
 – Хто або що вплинуло на формування Вашої особистості? 
   – Звичайно, батьки. Чесно кажучи, хотів бути військовим. Проте мудрість батька допомогла змінити мою думку про власний вибір у житті. Двоюрідний брат батька служив тоді у війську. Якось він приїхав у відпустку, під час вечері у нас вдома в невимушеній обстановці розповів, що таке військова служба, а я уважно слухав. З часом зрозумів, що це було бажання батька переконати мене не обирати професію військового. Це відіграло свою роль.

   – Чи пам’ятаєте своє перше кохання, перший поцілунок?
   – Звичайно (сміється). Це було в шкільні роки. Це те, що завжди виникає між юнаками та дівчатами. У сьомому класі у мене був інтерес, а може, потяг. А справжнє – прийшло в студентські роки. І ось ми вже разом 33 роки.
   – Розкажіть про свою сім’ю, дружину, дітей?

   – Дружина – фінансист, працює в управлінні Національного банку. Діти дорослі. Мають власні родини. Син закінчив Чернівецький національний університет за спеціальністю «Комп’ютерні технології» і працює в цій сфері. Донька в Києві живе із сім’єю. Вона здобула вищу освіту в Києві за спеціальністю «Міжнародні відносини», паралельно закінчила факультет журналістики в університеті ім. Т.Шевченка. Зараз у декретній відпустці. Працює журналісткою на Першому Національному каналі України.
   – Як її прізвище? 
   – Романів (сміється). Вона не змінювала прізвище. У внучки прізвище батька – Цатрян.

   – Якою була Ваша трудова діяльність? Розкажіть про кар’єру.  
  – Починав із зарплатні, що на той час становила 75 карбованців. А працюючи на заводі «Гравітон», будучи ще неповнолітнім, ще до армії, отримував від 85-ти до 120-ти карбованців. Це були великі гроші. Це була радість, коли ти відпрацював зміну, приїхав у місто. А тут – театр, кіно, відпочинок. Не хотілося мені тоді, щоб це все змінилося. Після закінчення навчання почав працювати в фінансовому технікумі. Спочатку як викладач і секретар комсомолу. Проте це було недовго, оскільки ця робота була не до душі. Відтак перейшов у фінансову систему працювати за спеціальністю. Починав податковим інспектором у Першотравневому районі. Збирав податки по Гарячому Урбану, Калічанці. Пси рвали штани, рвалися і туфлі. Вихідних не було. З дружиною у вихідні йшли від хати до хати. Тоді була не така податкова, що лякала людей. Повідомляв, розповідав, переконував. Наприклад, у Вас там є ділянка землі, що неоподаткована, тому необхідно заплатити 5-7 рублів. Тоді невеликі податки стягувалися.
Пізніше в тому ж відділі почав займатися економічною роботою. Спочатку була посада старшого економіста, потім – начальника бюджетного відділу, завідувача районного фінвідділу у Першотравневому районі. Після цього працював заступником головного ревізора Міністерства фінансів у Чернівецькій області, заступником, а згодом – начальником фінансового управління області, заступником Представника Президента в області. Потім був виборний період. Обрали заступником голови обласної ради. Потім – київський період моєї діяльності. Член колегії Міністерства фінансів України, заступник голови державної контрольно-ревізійної служби України, паралельно очолював КРУ міста Києва. Пізніше знову повернувся в область в якості голови облдержадміністрації. Після відставки у 2005 році працював директором економіко-правничого інституту і з 2007 року в Пенсійному фонді.
   – Ви раніше працювали на високих посадах у Києві. Що Вам вдалося зробити?

   – У таких інституціях працюють командою. В бюрократичній системі працює машина. Незважаючи на це, були різні ініціативи та пропозиції, що спрямовувалися на державотворчий процес. Тривалий час займався контролем за фінансами. Там було багато таких нюансів, про які або казати, або мовчати. У мене завжди позиція така: якщо закон порушується, то потрібно належними чином оформити порушення та ухвалити відповідні рішення із захисту інтересів держави.
До речі, щодо судової справи проти Тимошенко, вона мені відома, і мене ніхто не переконає в тому, що ця людина чиста. Вона злодійка, яка однозначно обікрала Українську державу на мільярди гривень. Тут політики ніякої. Все починалося з ЄЕСУ. Справедливим є й те, що міністерство оборони Російської Федерації пред’являє. Я добре знаю, як, коли, де все це здійснювалося.

   – З ким Ви особисто знайомі на центральному рівні? З якими відомими людьми?
   – З багатьма. З усім сьогоднішнім керівним складом держави. Був знайомий і з тими, хто сьогодні не при владі. З першим Президентом України Л.Кравчуком, з покійним В.Чорноволом, з іншими людьми.
   – Чи різні вони за робочим столом і в неофіційній обстановці?
   – Напевно, так. Всі люди мають певні слабкості, певні зобов’язання, перебуваючи на посадах.
   – Які знайомства або хто допоміг Вам обійняти високі посади в Києві?
   – Ні. Тут не було ніяких просувань. У Києві теж ніхто не допомагав.
   – Тоді кому Ви вдячні за високі посади?
   – Завдячую ситуації: коли в мене був конфлікт з Георгієм Філіпчуком, я вирішив, що два барани на одній кладці не зійдуться. І сказав йому: «Ти сьогодні вищий, бо ти голова ОДА, а я заступник голови облради. Тому я вирішив піти». Мав залишитися хтось один. До речі, ні до того, ні після того ніхто в облраді добровільно не складав своїх повноважень. Пізніше про цей конфлікт стало відомо в Києві. Як професіонал, я вже мав ім’я. Саме тоді мені запропонували переїхати до Києва та обійняти відповідну посаду. Більше нічого.
   – Які у Вас сьогодні відносини з Філіпчуком та іншими попередниками?
   – З Іваном Гнатишиним дружні стосунки. З Філіпчуком вітаємося, спілкуємося. Навіть той конфлікт не впливає на наші відносини. З Теофілом Бауером після того жодного разу не доводилося перетинатися. З Володимиром Кулішем нормальні ділові відносини.
   – Чи тиснули на Вас учасники Помаранчевої революції, коли Ви працювали головою ОДА?
   – Якщо не брати до уваги загальні настрої людей, які тоді протестували з гаслами «Геть владу!», то, напевно, не можна говорити, що тиск був. Існувала загальна атмосфера протестувальників.

   – Чи проривався тоді хтось у Ваш кабінет і вимагав Вашої відставки?  
   – Були такі окремі епізоди, але цих людей я добре знаю за попередньою роботою в адміністрації ще періоду 90-х років. Прізвища їх не хочу називати. Я їм говорив: «Чекайте свого часу. Коли в правовому полі завершиться вирішення цієї проблеми, закінчиться каденція Президента. І якщо це буде Ваше, я гарно передам кермо влади». Але сталося не так.
   – Чи конфліктували Ви колись із засобами масової інформації?
   – Ні. Я роздержавив ЗМІ в області. Друкованих засобів масової інформації у влади в області не стало. Я вважаю, що це був правильний хід. Хоча були питання інші, наприклад, як висвітлювати роботу крайової влади. Але час показав, що це виправдано. Сьогодні можна висвітлювати через приватні видання. Нічого страшного в цьому немає. Незалежна преса краща, ніж керована. І це стало поштовхом до створення четвертої влади на Буковині. Формування конкурентного середовища стало більш сприятливим.
   – Які Ваші найбільші успіхи в житті? 
   – Діти – це найбільший успіх і досягнення. Це, на мою думку, з філософської точки зору. А з індивідуальної, це те, що вдалося самому досягти, не маючи жодних «волохатих рук», зв’язків і дядька на київських пагорбах. Це те, що можна оцінювати як власний здобуток і в науковому, і в кар’єрному зростаннях.
   – Хто для Вас є прикладом у житті?
   – Прикладом у житті є родина – батько, мати, адже вони дали мені основу. Все закладалося з дитячих років, коли чув розповіді про родинне коріння. Особистість формувалася на вихованні внутрішнього патріотизму. Можливо, це сказано голосно. Але в той час не можна було слухати радіо «Ватикан», а вдома його увесь час слухали. Не можна було слухати Бі-Бі-Сі, а вдома слухали. Збиралися, приходили близькі. Батько налаштовував на хвилю, я теж слухав. Потім обмінювалися думками. Це впливало на мене. У той період такої техніки не було, а ми вже слухали платівки з класичною, оперною музикою. Гмирю та інших класиків. Така музика постійно лунала в домі у вихідні та святкові. Українська пісня, хор ім. Г.Верьовки, платівки Дмитра Гнатюка, Мокренка того періоду і багато інших. Все це позитивно вплинуло на моє виховання. І було гарним прикладом для наслідування. Звичайно, прикладом є життя моєї матері. Це окрема тема. Моя мати молодою дівчиною була заарештована за те, що допомагала партизанам і 10 років провела в таборах Мордовії. Від дзвінка до дзвінка просиділа як політичний в’язень. Вона вчилася в педагогічному інституті в Коломиї. На жаль, після повернення їй не дозволили закінчити навчання. Тому й опинилася в колгоспі. На полях гнула спину, сапала буряки, вирощувала тютюн і т. ін. Але це вже історія для внуків.
   – Яке Ваше життєве кредо?
   – Роби добро: воно тобі повернеться.
   – Чи займаєтесь науковою роботою? Які у Вас праці?
   – У мене є три монографії. Перша з’явилася під час підготовки кандидатської дисертації, присвячена системі фінансового контролю. Цю тему ще тоді ніхто не розробляв. Тому монографію тривалий час використовували як навчальний посібник з цієї дисципліни. Статей чимало. Останнім часом через зайнятість на основній роботі можу в університеті ім. Ю. Федьковича тільки дипломників вести, що й роблю. Із задоволенням спілкуюся з молодими людьми, які готують магістерські роботи з економічних дисциплін. Маю години на економічному і на історичному факультетах на кафедрі політології та державного управління.
   – Яку політичну силу Ви підтримуєте?
   – Я є членом Народної партії.
   – Чи будете балотуватися в депутати Верховної Ради України?
   – Мені здається, що вже на цьому етапі потрібно, щоб у Верховну Раду рухалося більш молоде покоління. Я себе не вважаю старим, але за умовами сьогоднішнього законодавства не бачу можливостей.
   – Як Ви оцінюєте свою політичну кар’єру?
   – Політика мені не подобається. Я взагалі себе завжди бачив прагматиком-практиком у системі державних фінансів. Це те, з чим я пов’язаний як професіонал. Тому політична діяльність для мене – це не те, щоб можна було б розцінювати як мету в житті. Дивлюся на ці речі з точки зору або за принципом У.Черчилля: «Будуй у собі державника, захищай державницькі позиції, думай про майбутнє покоління». А це може бути тоді, коли ти відмежовуєшся від політики. Бо політик, як тільки вибори закінчилися, починає думати про наступні. А поєднати ці речі практично неможливо.
   – Вам доводилось працювати на різних посадах. На якій з них отримували найбільше фахове задоволення? А що згадуєте недобрим словом?

   – Недобрим словом не згадую нічого, тому що в житті відбувається все закономірно. Найбільш фахове задоволення отримав, коли вирішував економічні проблеми. І сьогодні, коли займаєшся практичною діяльністю, отримуєш принаймні моральне задоволення. Навіть не важливо, на якій посаді. Хоча не було приємно, коли пси рвали штани. Не можу вирізнити, який період був кращим, а який – гіршим.
   – Що Вам вдалося здійснити спочатку на посаді заступника голови, а потім вже на посаді голови облдержадміністрації? 
    – Якщо оцінювати те, що зроблено особисто мною і моєю командою, то сьогодні не можна сказати, що все зроблено і покласти «зірку» на груди. Це не серйозно. Команда завжди робить справу. Так ось те, що ми спільно з командою зробили, є в звіті, який я склав у кінці своєї каденції. Це і роздержавлення преси, і відкриття військово-спортивного ліцею в Новодністровську. Тоді в області жодного такого ліцею не було. Розпочали будівництво газопроводу до Чернівців. Протягнено до с. Топорівці. Я вже не кажу, про газопровід із Сторожинця через поля до Глибокої, що теж був підтягнутий. Взагалі запущено в експлуатацію 37 об’єктів соціальної інфраструктури. Також був заведений в область фонд соціальних ініціатив, з допомогою якого в Глибоцькому та Герцаївському районах вдалося значно відновити інфраструктуру сіл. У Сокирянах і в Герцах не було лікарні, ми розпочали будівництво, що закінчили після мене. Також у Сокирянах ми ввели в експлуатацію поліклініку. Ще можна було б багато перераховувати. Запустили першу чергу об’їзної дороги, що і зараз прекрасно експлуатується. Якість цієї роботи була досить високою. Гарантійний термін цієї дороги цілком витриманий. Пам’ятник українській писемності в Чернівцях, музей Ю.Федьковича, якого чекали більше десяти років, – це теж здобутки нашої команди.
   – Чи правда те, що Вас планували призначити першим заступником голови облдержадміністрації Михайла Папієва?
   – Я не хочу вести розмову про те, що є плітками.
   – Як Ви ставитесь до так званого «кумівства» у політиці та при призначенні на посади?
   – Негативно, дуже негативно.
   – На чиїй Ви стороні в боротьбі за мерське крісло?

   – На стороні закону і того, щоб був лад. Потрібно дотримуватися букви закону. Як кажуть: «Якщо руйнується світ, хай живе юстиція». Сторона – це емоції, вподобання, а це неправильно.
   – З якими труднощами Ви зараз стикаєтеся?
  – На роботі сьогодні маємо проблему неврегульованого правового поля щодо дітей війни та чорнобильців. Тут та проблема, що аж ніяк не може бути вирішеною на рівні обласного значення. Законодавець повинен врегулювати правове поле.
   – Як і де Ви любите відпочивати?
   – Я люблю відпочивати в лісі, із сім’єю та друзями в межах України. Більшість часу на Буковині, інколи – на Франківщині, Львівщині, Київщині, оскільки я там проживав. На Київщині сьогодні живе донька із сім’єю, свати.
   – Чи займаєтеся спортом?
   – Так. Щоранку накручую 3-5 кілометрів на велосипеді. Також люблю повисіти на турніку. Якщо є можливість, то ще й у басейні плаваю.
   – Які страви та алкогольні напої полюбляєте?
   – Перевагу надаю українській кухні. Люблю вареники з вишнями, із сиром, борщ, страви з печі, наприклад, рибу.
А щодо напоїв, я не любитель зловживати. Лише трохи компанію підтримати.
   – Яка Ваша найзаповітніша мрія?
   – Тут однозначно не скажеш, але хочеться, щоб діти та внуки побачили стандарт життя, в якому вони могли б себе реалізувати. Хоча би без всякої допомоги зуміли організувати своє життя. Я з тривогою сьогодні говорю: якщо б повернулися ті роки, але умови сьогоднішні, то в мене великий сумнів, чи зміг би я, юнак із звичайної родини, реалізуватися. Дуже складно сьогодні в цьому плані.
   – Чи є у Вашої сім’ї додаткові джерела фінансування, можливо, сімейний бізнес?

   – Ні, сімейного бізнесу немає. Сім’я на сьогодні – це я та моя дружина (сміється). У дітей свої родини, і вони живуть окремо. Син у бізнесі, але власного не має. В доньки бізнесу немає. Зять у бізнесі, але він живе в Києві.
   – Чи задоволені Ви змістом пенсійної реформи?
   – Щоб сказати, що зовсім задоволений, то не можу. Якщо дивитися очима пересічного громадянина, то не дуже. Але якщо дивитися з позиції перспективи майбутніх поколінь і держави, то це необхідно робити. Це буде виправданим кроком. Відповідь неоднозначна, чимось задоволений, чимось – ні.